"УЧИТЕЛЬ ПОВИНЕН ВОЛОДІТИ МАКСИМАЛЬНИМ АВТОРИТЕТОМ І МІНІМАЛЬНОЮ ВЛАДОЮ ."
ТОМАС САС

середа, 14 червня 2017 р.

Анна Самойленко.« Діти Авраама».Триптих « Зниклі».


Захист робіт Анни Самойленко- " Діти Авраама" та  трипиху " Зниклі", представленних на  XVІІ  Всеукраїнський конкурс учнівських робіт « Історія і уроки Голокосту» ім. І.Б. Медвинського( 2017 р.)
За результатами конкурсу Анна Самойленко посіла І місце в секції " Художні роботи з історії Голокосту"


 На конкурс  представляю дві свої роботи, кожна з яких присвячена  жертвам нацистської політики в часи Другої світової війни. Робота « Діти Авраама»  присвячена темі  Голокосту, а триптих « Зниклі» - темі геноциду ромського народу.
     Почнемо з роботи « Діти Авраама». 

На її створення мене надихнули асоціації з біблійними сюжетами про одного з нащадків Ноя – Аврама. Згідно зі Святим Письмом, і з погляду юдаїзму Авраам — родоначальник старожитніх євреїв (хоча тільки нащадки його онука Якова звуться ізраїльтянами.). З точки зору мусульман — також родоначальник арабів (агарян або ізмаїльтян — нащадків його сина Ізмаїла від Агарі). З точки зору християнства (зокрема православ'я та католицизму), так само як усіх вищеназваних віровчень — один з трьох праотців всього людства в духовному розумінні, тобто вчителів і духовних наставників, поряд з його сином Ісааком і онуком Яковом.
   На початку життя його звали Аврамом («великий батько»), але від Бога він отримав нове ім'я Авраам («батько багатьох») і обіцянку, що його нащадків буде стільки як зірок на небі і як піску на березі моря (це було ще у той час, коли Авраам  не мав дітей), і володіти вони будуть землею Ханаан, що простягається  від Нілу до Євфрату. Але станеться це не скоро: спочатку нащадки Аврама опиняться в чужій землі, де їх будуть пригнічувати 400 років, і лише потім вони знову повернуться в Ханаан.
   Віра в єдиного Бога, для поширення якої Авраам багато зробив, і засновані на цій вірі різноманітні філософські концепції мають велике значення у розвитку людства, сучасної суспільної філософії і навіть глобалістики.Тому ключовою фігурою даної роботи є Авраам, адже ми усі, в якійсь мірі, належимо до його нащадків.
  Для створення роботи « Діти Авраама» я обрала папір для пастелі. Тло, на якому зображено Авраама нагадує нам Юдейську пустелю. Ми бачимо Авраама у характерній позі молитви -  розмови з Богом. Але зорі на небі зображені у вигляді Маген Давид ( Щита Давида) – єврейської шестикутної зірки, яку нацисти перетворили на тавро – знак, яким мітили євреїв, позбавлених усіляких людських прав. Ці зорі з одного боку символізують обіцянку Бога Авраамові про велику кількість нащадків ( як зірок на небі), з іншого - символізують загиблих (дітей Авраама) в роки Голокосту. Пустеля з одного боку нагадує про прадавню батьківщину єврейського народу, з іншого - це натяк, що якщо  сповідати політику расової ненависті, ксенофобії, нетерпимості до представників іншого народу, то уся планета перетвориться на пустелю. Сюжет даної роботи єднає прадавню історію єврейського народу з історією ХХ століття.



Триптих « Зниклі»

    Триптих «Зниклі» присвячений  жертвам   ромського геноциду в роки Другої світової війни. Вперше я дізналася, що нацисти вбивали ромів (циган) кілька років тому, переглядаючи фільм про легендарного співака  Петра Лещенко  « Пётр Лещенко. Всё, что было.». Мене  дуже вразила   трагічна доля циган -друзів Петра Лещенка. Я зацікавилася цією історією, але стикнулася з тим, що про геноцид ромів дуже мало інформації. Якщо про геноцид єврейського народу в роки Другої світової війни обізнана доволі велика частина населення, то про знищення ромів взагалі мало хто знає. Наприклад, лише в нашій області є біля півтора десятка пам’ятників та меморіальних дощок з інформацією про знищення євреїв, а ось пам’ятників на місці знищення ромського населення по всій Україні дуже мало.Я знаю лише три – два у Бабиному Яру і один в селі Красненьке Кривоозерського району Миколаївської області.
Пам'ятник ромам, загиблим у Бабиному Яру

" Ромська кибитка", Бабин Яр, м. Київ.

Пам'ятник загиблим  ромам, с. Красненьке Кривоозерського району Миколаївської області.
     Чому так? Я вважаю, що в першу чергу це пов’язано з тим, що дуже часто ромів знищували  в полі, де стояв їхній табір і де взагалі свідків цього злочину, крім самих злочинців, не залишалося. По-друге, кількість знищених нацистами та їхніми поплічниками ромів все ж менша, ніж кількість вбитого єврейського населення. Ще однією з можливих причин є те, що самі ромські громади мало консолідують зусилля задля вивчення національного геноциду та вшанування пам’яті своїх загиблих предків, як, наприклад, це роблять єврейські громади. Крім того, варто зазначити, що відносно ромів в українському суспільстві є певні упередження. І це  теж не сприяє проявам емпатії до трагедії ромів у роки Другої світової війни і зацікавленню у вивченні цієї теми в більшості населення нашої країни.
  В мене самої є якесь подвійне відчуття в моїх уявленнях про ромів. З одного боку вони уявляються мені  героями Пушкінської поеми « Цигани» і повісті Максима Горького « Макар Чудра», які понад усе цінують волю. Їхній дім – увесь світ: замість даху - небосхил, замість стін - квітучі зелені зарості, замість прирученого домашнього вогнища - дике кочове багаття. Строкаті хустки, кружляння квітчатих спідниць у спекотному пристрасному танку… То запальними,  то сумними мелодіями крають душу в унісон скрипка та гітара… Цей народ не може жити без пісні! Цей народ не може жити без танцю! Цей народ не може жити на одному місці, кочівнитво – його доля! Але ,водночас, я розумію, що це все - романтичне уявлення про ромів, навіяне літературою та кінематографом,бо в сучасному житті я таких ромів не зустрічала.
   Натомість не раз стикалася з усталеними стереотипами щодо ромів, як людей, від яких «краще триматися подалі» і з якими «краще не зв’язуватись». Але подібні упередження дуже шкідливі, адже вони сприяють виникненню конфліктів у суспільстві, проявам дискримінації. Варто хоча б згадати події серпня 2016 року в Одеській області, коли через злочин окремої людини  об’єктом дискримінації стала ціла ромська громада села Лощинівка. 
Фото з Інтернету
Тому в мене з’явився задум відтворити історію ромського табору, який зник внаслідок реалізації нацистської політики щодо рас, які вважалися нацистами неповноцінними. Таким чином я хотіла привернути увагу до питання цінності людського життя не залежно від походження, національної приналежності, політичних поглядів чи релігійних переконань, і нагадати, що трагічна історія може повторитися. Адже ті, хто є героями моєї роботи колись жили на Землі, а тепер вони ЗНИКЛІ, і від них навіть згадки не залишилось.
    Перша картина з циклу « Зниклі» називається « Ромське весілля».


 Ми бачимо усі атрибути табору: багаття, коней, кибитки, гітару, а на першому плані – ромську наречену у червоному намисті з квіткою-прикрасою у волоссі , яка милується собою у люстерко.
 В цій картині я втілила образи, які виникають у кожного, хто хоч раз бачив фільм « Табір уходить в небо» про героїв повісті  Горького «Макар Чудра» – сміливого конокрада Лойко Зобара  та його кохану циганку Радду. Щастя, безмежна воля, пісні та дивовижна природа.


Кадри з фільму « Табір уходить в небо» ( 1976 р. , реж. Е. Лотяну)

Як виглядали справжні кочові роми в часи Другої світової, можна побачити в експозиції Національного музею історії України у Другій світовій війні.

Кочові роми. Фотографії воєнних часів (фото з експозиції Національного музею
історії України у Другій світовій війні, м. Київ)

  Якщо в  назві фільму табір «уходить в небо» , тобто знімається з тимчасового місця перебування і вирушає кочувати далі, зникаючи з поля зору на горизонті, то в назві другої картини з циклу «Зниклі» - « За п’ять кроків до неба»- використана інша асоціація: душі загиблих відходять на небо. 

Ми поки-що бачимо героїв з першої картини живими, але скоро їхнє життя обірветься насильницьким чином. Це наслідок жорстокої політики винищення, яку проводили нацисти та їхні союзники на окупованих територіях.
 Ідею для картини я запозичила з обкладинки збірника документів
«Переслідування та вбивства ромів на теренах України у часи Другої світової війни». В натовпі ромів, яких ведуть на розстріл, можна побачити наречену з квіткою у волоссі та червоним намистом на шиї.


  Про жорстокі розправи над ромами свідчать документи, які є частиною експозиції Національного музею історії України у Другій світовій війні. Наприклад, копія наказу, датованого травнем 1942 -го, у якому нацистська влада дає розпорядження цивільній окупаційній владі: «До циган має бути таке ж ставлення, як і до євреїв - вони підлягають знищенню». 
(фото з експозиції Національного музею 
історії України у Другій світовій війні, м. Київ)

  Першими айнзацгрупи знищували кочових ромів. Осідлих ромів, яким вдалося уникнути розстрілів айнзацгруп, разом з євреями відправляли в загальні гетто або розстрілювали. 
   В даний час музейний експонат, а тоді діючий в Чернігові наказ від 10 червня 1942 року містить розпорядження, що «цигани повинні проживати в певному місці - в гетто». Так окупантам було легше фіксувати і знешкоджувати неугодних. 
(фото з експозиції Національного музею 
історії України у Другій світовій війні, м. Київ)
  У вересні 1942-го після цього наказу близько 200 ромів було знищено: як і у випадку з Бабиним Яром, люди прийшли з речами і документами в надії бути депортованими і вижити, але їх розстріляли.
    У нашому краї, в тій частині Миколаївщини, що входила до складу румунської зони окупації Трансністрії, в околицях села Красненьке Кривоозерського району був влаштований концентраційний табір, куди восени 1942 року зігнали людей ромської-сербської національності з Закарпаття та Балкан. Там вони масово гинули від холоду, голоду і непосильної праці, там же розташовані їхні масові поховання. В пам’ять про це 5 жовтня 2011 року за ініціативою місцевих жителів, вчителів та школярів місцевої школи, бібліотекаря сільського Будинку культури Тетяни Марківни Рябоконь було відкрито пам’ятник ромам, загиблим в роки війни.

   Але більшість місць масового вбивства ромів так і залишились невідомими широкому загалу. Тому третя картина з циклу « Зниклі» називається « Забуті могили». 

Ми бачимо лише розбите люстерко, у яке на першій картині милувалася собою ромська наречена, та розірване намисто. Намистинки, як краплі крові, червоніють серед яскравозеленої трави. Ніхто не знає, де і коли це сталося, бо вже нікому про це розповісти…Ці могили забуті, а ті люди, що в них лежать – ЗНИКЛІ. 
Розстріл ромів. Місце страти невідомо (фото з експозиції Національного музею 
історії України у Другій світовій війні, м. Київ)

   Хотілося, щоб, переглядаючи мої роботи, кожен замислився, які страшні наслідки можуть мати прояви нетерпимості та  ненависті до людей, не схожих на нас.
     Дякую за увагу!


Бугаєнко Каріна."Пам'ятати, не забувати.","Операція Рейнхард", "Богданівка"

Захист робіт Бугаєнко Каріни, представленних на  XVІІ  Всеукраїнський конкурс учнівських робіт « Історія і уроки Голокосту» ім. І.Б. Медвинського ( 2017 р.)

 На конкурс мною представлені три роботи, кожна з яких має свій власний сюжет і може розглядатися окремо, але водночас усі ці роботи пов’язані однією темою – трагедією Голокосту.
 

Джерелом натхнення для створення серії моїх колажів стала творчість Зиновія Толкачова. Мене вразила  його картина «Талескотен». 

Незнайоме слово в назві роботи,а також зловісна зимова пустеля і дивне простирадло,що нагадує безпорадну людину, яка з останніх сил чіпляється за життя, на самій картині, спонукали мене до ближчого знайомства з біографією цього художника, аби зрозуміти сенс зображеного.
Виставка " Тропою пам'яті" ( дарунок  Яд Вашем) розповідає про історію Голокосту
Фрагмент виставки" Тропою пам'яті" :  роботи Зиновія Толкачова.

Зиновій Толкачов

Я дізналася, що Зиновій Толкачов, білоруський єврей за походженням, напередодні Другої світової війни був професором Київського художнього інституту. Коли Німеччина напала на Радянський Союз, Толкачов був вже непризовного віку, але просився на фронт з перших днів війни. Лише у 1944 році його прохання було задоволене. Художника направляють на службу до політвідділу Першого українського фронту, головним завданням якого було документальне фіксування злочинів, здійснених нацистами на окупованих територіях. Так Зиновій Олександрович опинився у польському місті Любліні і був серед тих, хто першим увійшов до звільненого табору смерті Майданек. Побачене так вразило Толкачова, що наступні 35 днів він безперервно замальовував все, що бачив, і записував усні свідчення тих в’язнів табору, які ще залишилися живими, тих, хто ще міг розмовляти.
    Результатом його роботи стало створення образів, що втілюють трагедію і нелюдяність табору смерті. ( Детальніше про работи З. Толкачова тут...)
В кінці січня 1945 року Зіновій Толкачов був прикомандирований до військової комісії з розслідування злочинів нацистів у концтаборі Аушвіц (Освенцим). Він прибув в цей табір смерті буквально через кілька годин після того, як туди увійшли частини Червоної Армії. І знову художник прагне негайно відобразити сцени і голоси жертв. Коли у Зіновія закінчився папір, в одному з штабних приміщень він знайшов офіційні бланки, на яких чорною друкарською фарбою жирними літерами було написано: «Комендант концтабору Аушвіц», «І.Г.Фарбеніндустрі», «Обер-президент провінції Верхня Сілезія». Художник малює прямо на них. Ці друкарські бланки стали невід'ємною частиною композиції і образ нацистського злочинця, якого Толкачов безпосередньо не зображує, проступає крізь них. На полях чорно-білих замальовок він записує розповіді вцілілих в'язнів табору смерті. І поруч з цими свідченнями багато разів повторюється фраза Толкачова: « Пам'ятати, не забувати.».Я сприйняла цю фразу, як гасло. І одну з своїх робіт я назвала « Пам’ятати, не забувати».

Поглянувши на даний колаж, ми побачимо атрибути табору смерті. На тлі бараку, вишки для охоронців та труби крематорію нам в очі дивляться в’язні цього табору. Вони різні за віком: це і діти, і дорослі, і літні люди, і , навіть,ще ненароджені (одна з жінок вагітна). Але цих людей поєднує те, що усі вони опинилися в таборі смерті лише тому, що народилися євреями (на їхню національну приналежність  вказують нашивки у вигляді «Зірки Давида» на табірному одязі). 
Нашивки на табірному одязі євреїв( з музею Яд Вашем) . Фото взято з Інтернету.
В очах  бранців ми бачимо біль, сум і благання. Якщо в людей на першому плані обличчя виразні, то обличчя тих, хто стоїть за ними, вже нам розгледіти неможливо. Їх, цих в’язнів, так багато, що для катів вони перестали бути людьми. Нацистською системою винищування ці люди перетворені в цифри скупої статистики, якими заповнювалися бланки табірних звітів. Саме на таких бланках за нестачі паперу Зіновій Толкачов фіксував побачене в Аушвіці.
   Пам’ятати, не забувати про страшний злочин нацистів проти людей закликає дана моя робота!

Наступний колаж називається « Операція Рейнхард».

  Для його створення я використала ряд усталених символів, які об’єднала в певний асоціативний ряд. Це  вивіски з назвами залізничних станцій на місці таборів смерті, залізниця, поїзд з товарним вагоном,труба крематорію, дим і нашивки з одягу в’язнів – євреїв. Що все це означає, я поясню.
    Вивчаючи історію Голокосту я дізналася, що більшість європейських євреїв була знищена  в таборах смерті, зведених нацистами на теренах Польщі, і що початком масового знищення стала так звана «операція Рейнхард». В ході цієї акції з липня 1942 року по жовтень 1943 року в трьох таборах смерті (Белжець, Собібор і Треблінка) були вбиті понад два мільйони євреїв і близько 50 000 ромів з п'яти округів генерал-губернаторства (Варшава, Люблін, Радом, Краків і Галичина). Усі ці табори згодом були знищені нацистами, аби ретельно приховати сліди власних злочинів. Але втаємничити те, що відбувалося у цих жахливих місцях, не вдалося. Сьогодні на місці колишніх таборів смерті діють музеї-меморіали.
 На колажі « Операція  Рейнхард» ми можемо побачити вивіски з назвами залізничних станцій
Белжець,  Треблінка, Собібор , куди прибували потяги з майбутніми жертвами. Від жертв до останнього моменту приховували, що їх чекає смерть. Це дозволяло в більшості випадків запобігати актам спротиву. Багато євреїв з Західної та Центральної Європи прибували в табір Треблінка  на звичайних пасажирських потягах (за купленими ними ж квитками), розраховуючи, що їх везуть на нове місце проживання. Євреїв зі Східної Європи привозили в переповнених товарних вагонах, під охороною, без води і харчів.  Оскільки  все ж таки більшість в’язнів таборів «операції Рейнхард» походили зі Східної Європи,то  саме товарний вагон я зобразила у колажі, як  символ депортацій ХХ століття.
  Залізниця – дорога до табору смерті. Труба крематорію - дорога до звільнення від мук і страждань для більшості ув’язнених з таборів смерті.
 Дим з труби потяга зливається у єдино з димом, який виходить із труби крематорію. Цей моторошний дим  - це все, що залишається від в’язнів Белжецю, Собібора та Треблінки. Ізраїльский поет Дан Пагис, який в дитинстві сам пройшов через табір смерті і дивом врятувався з нього втечею, чиї вірші процитовані на стіні сучасного меморіалу в Белжецю, так описав жахливе передчуття смерті:
Жах! Дим –крізь жерстяні труби і далі…
А стосовно жовтої зірки-
Її відріжуть негайно

 З ваших грудей
 І вишлють у небо.



Колаж «Богданівка».


 На його створення мене як раз надихнула картина Зиновія Толкачова 
« Талескотен». Богданівка- це  село Доманівського району Миколаївської області, яке в роки Другої світової війни входило до Голтянського повіту румунського губернаторства Трансністрія. 
Пам'ятник у с. Богданівка Доманівсього району Миколаївської області.
Надпис: "Тут поховано понад 54 600 євреїв( старих, жінок і дітей)-
жертв нацистської політики. Ми пам'ятаємо вас!"

  Це село сумнозвісне тим, що саме у ньому були розстріляні  понад 54 тисячі євреїв з Бессарабії та Північної Буковини. А знищувати їх приїздила бригада місцевої поліції з Голти ( так називалася частина міста Первомайська , у якому я живу). Але про те, що окремі місцеві жителі брали активну участь в Голокості, мало хто з нинішніх первомайчан знає. Ось тому, аби нагадати людям про трагедію, яка мала місце в історії нашого краю,
я  вирішила створити цей колаж.
   Розглянемо його детальніше. На тлі чорнильно-дощового неба і розкислої від дощів землі ми бачимо огорожу табору. За неї зачепився і розвивається вітром таліт ( на івриті ТАЛЕС)- молитовний покров , яким іудеї покриваються під час молитовної служби. В оповіданні  Шолом –Алейхема   «З ярмарку»  є влучна і лаконічна характеристика релігійного єврея: «Это был еврей с талескотном, видно, все время сидит в синагоге». Отже, власником  таліту  був іудей, який вкриваючись ним  під час молитви,  таким чином визнавав святість Тори та свою покірність волі Бога.
   Ми бачимо таліт, але не бачимо його господаря. А сам таліт колишеться вітром, ніби білий стяг. У всьому світі білий прапор вважається символом перемир'я, припинення вогню і прохання про переговори. Він також використовується як символ капітуляції, оскільки переговорів просить зазвичай більш слабка сторона. Білий прапор символізує всім, що  людина, яка ним розмахує , не озброєна. У людей, які тримають у руках білий прапор, не можна стріляти. Але тут ми бачимо « білий стяг», але не бачимо людину. Бо усіх, хто мій би його тримати в руках, уже вбили жорстоко і підступно. Пуста хата з відкритими дверми. В неї вже не повернуться господарі... Стежина, якою вони вже ніколи не пройдуть… Лише вітер тріпоче одинокий таліт, який так нагадує силует  безпорадної людини, ніби благає не забувати, що  в результаті нацистського геноциду прийшла в занепад і згасла культура ідиш як спосіб життя східноєвропейського єврейства і сприйняття нею навколишнього світу.
   Але дивлячись на горизонт ми бачимо, як він світлішає, небо розвиднюється. І незважаючи на всю пустинну трагічність сюжету, з’являється надія на світле майбутнє.Адже разом тим  події  Голокосту призвели до підйому національної самосвідомості євреїв в різних країнах. Це допомогло мобілізувати євреїв і дало нове дихання сіоністському руху, що незабаром привело до утворення Держави Ізраїль на їх історичній батьківщині в Палестині. Все це стало можливим тому, що євреї, століттями проживаючи в чужорідному середовищі, зберігали власну культуру, релігійні традиції.
м. Єрусалим - столиця Ізраїлю. Прапор Держави Ізраїль -символізує смуги таліту ( фото з Інтернету)
Я думаю, що уроки Голокосту - це не лише  трагічні сторінки знищення 6 мільйонів євреїв, а й приклад відродження єврейського народу, не зважаючи на всі спроби антисемітів його знищити.
   Дякую за увагу!

 



Анна Довжук «Три вікна»

   Захист роботи Анни Довжук " Три вікна", представленної на  XVІІ  Всеукраїнський конкурс учнівських робіт « Історія і уроки Голокосту» ім. І.Б. Медвинського.


  Представляю на конкурс свою роботу «Три вікна».


  Ідея для роботи з’явилась в мене після того,як я побачила дану світлину з Музею меморіалу Яд Вашем  і дізналася її дивовижну історію. 

   Доктор філософії Аківа Познер в 1924-1933 роках був головним рабином єврейської громади німецького міста Кіль. Незадовго до приходу Гітлера до влади , дружина Аківа, Рейчел Познер, зробила цю світлину в дусі сюрреалізму - ханукальні свічки горять на вікні їхньої квартири, а на будинку навпроти майорять нацистські прапори. На звороті фотографії Рейчел написала: «Ханука 5692 (1932) р. "Смерть царству Йегуди", - кричать прапори. "Царство Йегуди буде існувати вічно", - шепоче світло ханукальних свічок ».
    З приходом нацистів до влади почалася ескалація насильства та ненависті у  ставленні до євреїв, і рав Аківа у 1933 р. з дружиною і трьома дітьми змушений був втікати в Ерец-Ісраель. Він зумів переконати і багатьох членів своєї громади залишити Кіль, більшості вдалося виїхати в Ерец-Ісраель і США і завдяки цьому врятуватися від загибелі в роки Голокосту.
 Пророцтво з книги пророка Йоеля, записане на звороті фотографії рукою Рейчел, збулося! Вісімдесят років по тому внуки і правнуки Аківи і Рейчел запалюють свічки на тому самому ханукальному світильнику, що зображений на знімку. У 2009 р. (5770р. за єврейським  літочисленням) їх правнук Аківа, військовослужбовець ЦАХАЛу, запалюючи ханукальні свічки, вимовляв незвичайне благословення:
"У 5692 - Ханукія у вигнанні
Світить у вікно, як виклик прапорам
Партії, якій ще належить правити.
"Царство Йегуди загине!", - проголошують прапори,
Але бабуся Рейчел не впадає у відчай:
"Так говорять прапори, але свічки Ханукії знають:
"Царство Йегуди буде існувати вічно,
І Єрусалим - з покоління в покоління ".
У 5770 - Ханукія знову на вікні,
Але тепер навпаки - прапор нашої держави.


  Мене ця історія настільки вразила,що я вирішила розповісти про неї образотворчими засобами, використовуючи прийом «погляд через вікно», яким часто користувався відомий художник Марк Шагал. Його творчість теж стала натхненням для створення моєї роботи « Три вікна».

 
 
   /« Вікна» Марка Шагала/
  На першому малюнку я зобразила те, що ми бачимо на світлині, зробленій Рейчел Познер в 1932 р. в німецькому місті Кіль, і назвала його 
« Ханукія 1932р. Передчуття». 

Що тут зображено, думаю, усім зрозуміло з попередньої історії. Цей малюнок символізує передчуття приходу нацистів до влади і переслідування, яким вони піддадуть єврейський народ.
     Через друге вікно ми можемо спостерігати той жах, який пережив єврейський народ в часи Голокосту. Цей малюнок я назвала « На шляху до жертвоприношення». 

В його основу я поклала ідею роботи Марка Шагала «Авраам і Ісаак на шляху до жертвоприношення», але це не  пряме повторення вже відомого сюжету, а знову погляд через вікно. Не зовсім традиційний погляд на історію Голокосту як на історію випробувань, яка загартовує  народ.


/Марк Шагал «Авраам і Ісаак на шляху до жертвоприношення»/


   Жертвоприношення Ісаака – це , мабуть, сама відома історія, пов’язана з Авраамом. Але , водночас, і сама не зрозуміла, складна і спірна. Ісаак з'явився на світ з волі Бога, в результаті дива (від старих батьків, від безплідної матері, всупереч всім біологічним законам), і як син належить не стільки своєму батькові Аврааму, скільки Богу; його народження і доля суперечать фізичним і історичним законам, знаходяться поза ними – так саме, як і  доля його сина Якова ( який  отримав ім’я Ізраїль), і взагалі народу Ізраїлю, "обраного народу" (ширше - всіх віруючих в істинного Бога). Відповідно, готовність Авраама принести в жертву Богу свого сина - це, свого роду, " віддати Богу Богове", тому що саме існування на світі  Ісаака, це диво Боже. Незважаючи на це, Ісаак - найулюбленіший син і взагалі, ймовірно, найулюбленіша людина для Авраама; коритися Богу в такій ситуації, причому своїми руками заколоти свого сина - це вимагає повного самозречення, відмови від усіх своїх уподобань, крім самого Бога.
     З боку Авраама це є  найбільший подвиг віри, повна надія на Бога; його слова "Господь Сам побачить собі агнця",- свідчення його віри в те, що навіть коли людський розум не бачить ніякої можливості дива, ніякого виходу, і справа здається однозначно безнадійною, Бог влаштує все по СВОЇЙ волі; треба тільки повністю покладатися на нього (як це робила дружина рава Аківа Познера, Рейчел).
   Чому у Авраама були підстави для віри в те, що Бог якимось одному Йому відомим чином влаштує все? Що створить якесь диво? Тому, що не одноразово Бог передвіщав Аврааму численне потомство, і це потомство мало походити від Ісаака - дивом зачатого і народженого сина; попередні обітниці Бога Аврааму збувалися - він все життя дотримувався волі Божої і завжди отримував допомогу. Відповідно, Ісаак не міг просто померти зараз ... воля Бога у велінні  принести Ісаака в жертву була незбагненна, як ніколи, а виконання повеління вимагало величезного подвигу віри, волі до віри. Але Авраам покладається на Бога, проходить випробування, і його улюблений син Ісаак залишається жити.
     Йосип Бродський у своїй творчості теж звертається до цієї теми.  Британський літературознавець Валентина Полухіна характеризує Бродського як християнського поета і тому вважає, що « У своїй поемі («Авраам і Ісаак»), прагнучи розгадати сенс історії Авраама, Бродський змінює перспективу сприйняття. В центр оповіді ставиться не батько, а син. Так само, як Авраам довіряє Богу, Ісаак довіряє своєму батькові. Прочитавши поему, ми починаємо приходити до висновку, що, можливо, відповідь на похмуру загадку Бога завжди лежала на поверхні. Зрештою, Бог зажадав від Авраама тільки того ж, що і від Себе самого - принести власного сина в жертву вірі …Випробування було пройдено. Навіщо воно було потрібно, адже Всезнаючий Бог знав напевно, що Авраам його витримає? Так, Він знав - але цього ще не знав Авраам. Значить, йому був необхідний і цей досвід, і ця перемога».
   Але по-іншому  цю ж поему  Бродського трактує ізраїльський літературознавець Зеєв Бар-Селла. Він вважає, що наріжна тема поеми  «Авраам і Ісаак» - це осмислення єврейської Катастрофи за допомогою вибудовування прямій лінії від жертвопринесення Авраама до Освенціма.
      На думку Бродського, так, як  це  розуміє Зеєв Бар-Селла, Бог уклав з євреями не заповіт, не договір - Він виніс їм вирок. І єврейська Катастрофа була ні чим іншим, як приведенням цього вироку у виконання.
Зеєв Бар-Селла вважає , що «єврейський народ - єдиний, у якого кінець світу позаду: євреї після Катастрофи так і не піднялися. Так, вони продовжують існувати, навіть державу створили, але того єврейського народу, який був до Катастрофи, - ніколи вже не буде».
     Думаю, що кожна з цих трактовок має свою логіку і правду, адже все залежить від кута погляду, під яким розглядається даний сюжет. Тому знову ж таки звернемося до творчості Марка Шагала. Йому вдалося стати одним з небагатьох художників, який працював в релігійній тематиці різних конфесій. Марку Шагалу належить авторство вітражів католицького собору в Мецо, протестантської церкви в Цюріху, синагоги в Єрусалимі.


/Вітражі Марка Шагала з синагоги у Єрусалимі/ 

І тому я вирішила зобразити наступне «вікно» у вигляді вітражу, який може знаходитись як у Європі, так і в Ізраїлі.
" На шляху до жертвоприношення"
Малюнок «На шляху до жертвоприношення» символізує роки Голокосту та є ланкою, яка пов’язує перший малюнок з третім- «Вікно у Єрусалимі».
  Не можна не погодитись з висловлюванням Зеєва Бар-Селли, що «…того єврейського народу, який був до Катастрофи, - ніколи вже не буде.». Дійсно, внаслідок Голокосту був знищений величезний пласт світської єврейської культури, а також світська культура їдиш. Але все ж таки  погоджуюсь і з британським літературознавцем Валентиною Полухіною, що навіть цей трагічний досвід для чогось потрібний. Бо можна знайти у цій біблейській історії безліч інших граней. Наприклад, вона розповідає нам, що шлях віри складається з парадоксів. Жорстоких парадоксів, якщо підходити до них із земними мірками. Ти отримуєш все, що тобі обіцяно, і набагато більше того, але зовсім не таким легким і зручним шляхом, як тобі б хотілося, і як можна було б зробити - саме тому, що Богу ти потрібен не просто таким, який ти є зараз, а найкращим, найсильнішим, найвірнішим і найпрекраснішим, яким ти тільки можеш стати.
"Вікно у Єрусалимі"

     І в цьому полягає ідея третього вікна :  попри всі випробування  єврейського народу , сподівання бабусі Рейчел здійснилися, як сказав її  правнук Авіва, названий на честь свого прадіда:  «Царство Йегуди буде існувати вічно,І Єрусалим - з покоління в покоління».У 5770 - Ханукія знову на вікні, але тепер навпаки - прапор нашої держави». На картині ми бачимо символи Ізраїля –гранат, таліт, Західну Стіну, що підпирала Храм- святиню іудеїв. Нинішні покоління ізраїльтян  знають ціну свободи власного народу і своєї держави, і готові її захищати завжди.

  Я намагалася розповісти історію Голокосту через історію однієї родини, історію, яка склалася для родини Познерів щасливо, не зважаючи на жах, який завжди відчувається при слові Голокост. Дякую за увагу!