четвер, 29 вересня 2016 р.

До 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру

        До 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру у Первомайському НВК « ЗОШ І-ІІ ст. № 15 – колегіум» проводився ряд заходів. Протягом вересня 2016 року  у шкільній бібліотеці діяла виставка літератури, присвячена як загальним питанням історії Голокосту, так і особливостям Голокосту на теренах України. Бібліотекарі Левченко І.А. та Мазуренко Л.Г. проводили для учнів тематичні заняття, на яких діти знайомились з літературними творами збірки « Опечатанный вагон» та переглядали навчальні документальні фільми, засновані на свідченнях очевидців , що пережили Голокост в Україні, з подальшим  обговоренням побаченого.

Виставка літератури до 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру

Бібліотекар Левченко І. А. знайомить учнів зі збіркою " Опечатанный вагон"

      29 вересня 2016 року в школі відбувся мітинг-реквієм, на якому учні старших класів вшанували пам'ять загиблих в Бабиному Яру хвилиною мовчання. 
Мітинг-реквієм в пам'ять про жертви Бабиного Яру

Вшанування загиблих в Бабиному Яру хвилиною мовчання

Пам'ятник " Менора", який вказує на національність 33 771 людини , розстріляної в Бабиному Яру
 протягом 29-30 вересня 1941 р.,був встановлений лише  у 50-ту річницю трагедії 

Роми також були жертвами Бабиного Яру

23 вересня 2016 року в Бабиному Яру з'явився памятник розстріляним ромам " Ромська кибитка"

В Україні багато міст та сіл мають свої "Бабині яри". В нашому місті - це урочище Козорізів Яр,
де  протягом жовтня 1941- січня 1942 року було розстріляно 10 тисяч євреїв Первомайська.

     Заступник директора з виховної роботи Карічковська Н.М., вчитель історії Сизова А.В. та  представники шкільного парламенту « Віче» відвідали урочище Козорізів Яр- місце розстрілу 10 тисяч євреїв Первомайська і  ще одне місце розстрілу євреїв  нашого міста, на якому  в квітні цього року зусиллями  учительського та учнівського колективів нашої школи було встановлено пам'ятний знак. В знак скорботи  про загиблих на цих трагічних місцях  учні запалили свічки та поклали камінчики-символ пам’яті в єврейській традиції.
 Учні школи поклали до пам'ятника камінці та запалили свічки
в  пам'ять про безвинні жертви Голокосту на Первомайщині.

Представники шкільного парламенту " Віче" запалили свічки на місці загибелі
10 тисяч наших співвітчизників в урочищі Козорізів Яр.

Козорізів Яр- місце скорботи. Вічна пам'ять безвинно вбитим!



неділя, 11 вересня 2016 р.

ІХ науково-освітній семінар ім. Роберта Кувалека « Історія Голокосту в Західній Україні та Східній Польщі»

     Які асоціації виникають у більшості пересічних українців при слові «Люблін»?.. Звичайно ж, Люблінська унія! Це я перевірила, запитавши власних учнів. Та я знаю трохи  більше, ніж поки-що знають мої учні. Тому, до певної пори, для мене Люблін був ще й містом, у якому народилася Папуша ( видатна ромська поетеса Броніслава Вайс),і містом, з яким пов’язана  реалізація нацистського  плану « Люблін-Ніско». Але після того, як я стала учасницею ІХ науково-освітнього семінару  ім. Роберта Кувалека « Історія Голокосту в Західній Україні та Східній Польщі»,  місто Люблін назавжди в мене асоціюватиметься, в першу чергу, з « Брамою Гродською - Театром NN», культурно-просвітницькою інституцією, яка разом  з Українським центром вивчення історії Голокосту була ініціатором проведення даного семінару. Усі мої книжково-віртуальні знання та уявлення про Люблін в одну мить отримали реальні обличчя. Це обличчя людей , що працюють у «Брамі Гродській», зокрема Агати Радковської, та обличчя тих, хто населяв Люблін до війни, як то Геньо Житомирський, але тепер від цих людей залишилися лише фото і спогади, які намагаються зберегти та зробити надбанням громади пані Агата зі своїми колегами.

   Семінар « Історія Голокосту в Західній Україні та Східній Польщі», що проходив 22-27 серпня 2016 р., був спрямований на вивчення і порівняння українського й польського досвідів збереження пам’яті про Голокост. Програма семінару була настільки насиченою за змістовним наповненням та емоційним забарвленням, що його учасники інколи втрачали почуття часу. Подібне відчуття описано у романі В. Гроссмана « Жизнь и судьба» : « Сумма событий одновременно порождает чувство длительности и краткости». І справді, я досі дивуюсь: як, за доволі короткий час, нам вдалося зробити  так багато - ґрунтовно познайомитися з історією єврейських громад Львова, Варшави, Любліна, відвідати музеї - синагоги у Замості та Влодаві , меморіали на місці таборів смерті «Майданек», «Собібор», «Белжець», нові меморіали у Томашові-Любельскому та Раві-Руській?!!

      Розпочався семінар у Львові, на базі Центру міської історії Центрально- Східної Європи. Після того, як організатори  озвучили мету і завдання семінару,а учасники висловили свої очікування, Анна Сусак ознайомила присутніх із ресурсами та проектами Центру міської історії. Одним із перших у 2008 р. був дослідницький проект «Довкола вулиці Староєврейської», який  і започаткував процес повернення пам’яті про єврейську спадщину міста. У 2009 р. цей проект продовжився у описах мезуз чи їх слідів, які   збереглися  на дверях міських будинків. Логічним продовженням попередньої діяльності Центру став новий меморіальний проект «Простір синагог», метою якого є  вшанування історії євреїв у Львові та краще розуміння спільної міської історії і самими львів'янами, і гостями міста, під гаслом: "Єврейська історія Львова – це спільна спадщина і відповідальність".  У вересні цього року проект був представлений широкому загалу. Публіка отримала можливість оцінити результати реалізації  його першого етапу  – законсервовані залишки синагоги "Золота Роза", помаркований фундамент єврейського Будинку навчання Бейт Гамідраш та меморіальну інсталяцію "Увіковічення". Треба додати, що це  поки-що єдиний  в Україні випадок, коли вшанування місць єврейської історії ініціювали та реалізували не громадські організації чи фонди, а  адміністрація міста у співпраці з партнерами.

Залишки синагоги " Золота Роза"


    Заняття в Центрі міської історії продовжились цікавою  і змістовною лекцією  Василя Расевича « Історія єврейської громади Галичини до війни», яка  розкрила особливості взаємовідносин євреїв, українців та поляків у міжвоєнний період і підвела до розуміння причин посилення антисемітських настроїв у Галичині напередодні та в перші роки Другої світової війни.

    Під час  екскурсії  єврейськими місцями  та місцями Голокосту у Львові, яку провела чарівна львів’янка Ольга Педан-Слєпухіна, ми з подивом дізналися, що невеличкі зелені парки-острівці  у центральному районі міста серед щільної забудови - це не що інше, як простір, який звільнився у місті внаслідок знищення нацистами мікв і синагог. І  недарма вищезгаданий проект Центру міської історії отримав назву «Простір синагог», бо від цих споруд, крім простору, ніяких згадок не залишилось. Лише у кількох місцях, та й то за кошти окремих осіб чи неурядових організацій, ще у 1990-ті роки були  встановлені меморіальні дошки з інформацією про знищені об’єкти. Пошкоджені вандалами надписи на них за два десятиліття не знайшлося кому відновити. А більшість жителів, які проходять крізь  зелені парки по дорозі на роботу чи додому, навіть і не підозрюють, що квартали довкола були збудовані, колись численною, єврейською громадою міста. Пам'ять про це стерта з масової свідомості (хоча минуле уперто нагадує про себе, проступаючи  з–під облущеної фарби на стінах міських будинків назвами крамниць та майстерень, написаних польською, українською та їдишем). І лише завдяки діяльності Центра міської історії та їх партнерів розпочався поступовий процес повернення пам’яті через збереження  мнемонічних місць. Державні інституції,  на жаль, участі в цьому процесі не беруть.
Меморіальна табличка, текст якої пошкоджено вандалами

Меморіальні дошки з інформацією про знищенні об'єкти
Надписи, що проступають крізь фарбу на стінах старих будинків, нагадують про забуте минуле їх власників

Надписи їдишем, які проступають на стінах будинків.Вандали і тут залиши свій слід


     Зовсім іншу ситуацію бачимо у Польщі. Три роки тому у Варшаві відкрився новий сучасний музей – Музей історії польських євреїв ПОЛІН. З’явився він за підтримки керівництва держави та Варшавської міської адміністрації.  Перший камінь у фундамент майбутнього музею на урочистій церемонії заклав  ще у 2007 році президент Польщі Лех Качиньський.

     Звели музей ПОЛІН у самому серці колишньої єврейської Варшави, яка в роки Другої світової війни спочатку була перетворена в гетто, а потім -  і в руїну. В перший повоєнний рік на місці, де в квітні 1943 року розпочалося повстання у Варшавському гетто, був встановлений скромний  пам’ятник невеличкого розміру у вигляді круглої металевої таблички  з зображенням пальмової гілки (символу мучеництва) і літери В («Берейшис»). На табличці по колу був розміщений трьома мовами (польською, івритом та їдишем) надпис: «Тим, хто загинув за Свободу та Гідність, за Вільну Польщу та звільнення людства - від вдячних польських євреїв». Металева табличка була обкладена по периметру червоним камінням, яке символізувало  пролиту кров. 

Вже через два роки, у 1948 р., поряд з’являється новий пам’ятник героям гетто, автором якого став Натан Рапопорт. Це величезний паралелепіпед,  з двох сторін  якого розміщені барельєфи – « Шлях до знищення» і «Боротьба», що найточніше відображають усю сутність трагедії: її безвихідь - для літніх і слабких людей, жінок і малих діточок, та героїзм активної молоді, яка не бажала покірно вмирати, хоча й розуміла свою приреченість. Пам’ятник був зведений  за кошти єврейських громад. Нас вразило фото, яке демонструвала  гід:  монумент височіє на тлі ще  зруйнованих вулиць Варшави. Якщо врахувати швидкість, з якою було споруджено пам’ятник, і те, що відбувалося це в голодні і холодні повоєнні роки, можна зрозуміти, що люди віддавали останнє, аби хоч якось вшанувати пам'ять своїх загиблих рідних та близьких .
Одна з сторін пам'ятника " Героям гетто" -барельєф " Боротьба" ( автор Натан Рапопорт, 1948 р.)
    Згодом квартали на території колишнього гетто почали забудовувати стандартними п’ятиповерхівками, і пам’ятник міг би серед них загубитися, якби не парк  і Площа Героїв Варшавського гетто, які  створювали своєрідний вільний простір. Зі вступом Польщі до ЄС полякам, як раніше їхнім західним сусідам, довелося подолати шлях усвідомлення власних травматичних сюжетів історії, пов’язаних з колабораціонізмом та знищенням євреїв. Хоча в країні є чимало об’єктів, що постійно нагадують про Голокост, музею, який би розкривав усю тисячолітню історію польського єврейства, в Польщі не існувало. Тому місце для появи такого музею - на теренах колишнього гетто, де розпочалося героїчне повстання -  було обрано невипадково.
Вхід до ПОЛІН.Вид з Площі Героїв гетто.

    Над концепцією ПОЛІН кілька років працювали найкращі фахівці з Польщі, Ізраїлю, США.  Проект будівлі музею розробив фінський архітектор Райнер Махламякі. Йому вдалося органічно «вписати» споруду в довколишнє середовище. Невеликий на вигляд, не вище сусідок- п’ятиповерхівок, паралелепіпед скромно вилискує склом на тлі неба і дерев. Високий,  просторий вхід запрошує відвідувачів всередину, натякаючи, що головне сховано там.  Увійшовши до музею, відвідувач опиняється  у величезній порожнечі, що пронизує всю будівлю.  Вестибюль ПОЛІН являє собою велику ущелину, стіни якої нагадують рельєфом чи то Юдейські гори, чи  то печери Кумрану. Мені здалося, що це своєрідний натяк-згадка про прадавню батьківщину польських євреїв. Але  автор стверджує, що працюючи над просторовим рішенням будівлі, він думав про води Червоного моря, яке розійшлося перед Мойсеєм, і в цьому вбачав і диво, і народження нації, і її порятунок. За  задумом  архітектора ущелина завершується величезною скляною стіною, через яку відкривається чудовий вид на зелений парк, де ростуть дерева - символ життя.
Вестибюль ПОЛІН 

Вид, який відкривається з ущелини-вестибюля ПОЛІН через скляну стіну.

    Оскільки будівля ПОЛІН зовні досить скромна,а вся його наземна частина задіяна під вестибюль та  зали освітнього центру, то щоб розмістити вісім музейних галерей, автору довелося збудувати ще два поверхи під землею. Отже, спускаючись до основних експозицій ПОЛІН, відвідувач занурюється у глибину віків , чи знань, чи відчаю  ( потрібне підкреслити). Тут кожен обирає для себе. Адже все залежить від мети, з якою людина приходить до музею. ПОЛІН надає  можливість проводити тематичні зняття, і необов’язково вони будуть стосуватися теми Голокосту. Більшість експозицій мають яскраву емоційну складову. Лише дві останні  галереї важкі для сприйняття, тому відвідування дітьми до певного віку там обмежується. Та про все -  по черзі!
Спускаємось до галереї " Ліс"


    Перша галерея – « Ліс» –  відкривається величезною відеоінсталяцією. Серед віртуальних  дерев пробігають олені, зубри, білки, а поверх скляних екранів на трьох мовах випливає текст легенди про прибуття до Польщі перших євреїв. Одразу ж стає зрозумілим назва музею ПОЛІН. За середньовічною легендою невелика єврейська громада із Західної Європи, тікаючи від переслідувань на схід, заблукала в польських лісах. Люди не знали, де вони опинились, і почали молитися. Тоді їм почувся голос з неба: «Полін» (тобто Польща - так звучить назва країни на івриті). Але мандрівники сприйняли це як: « По лін», що на івриті означало «тут відпочиньте». Таким чином на наступні тисячу років Польща стала притулком для найбільшої у світі єврейської громади.

  Галерея «Перша зустріч»  присвячена середньовічній історії перших єврейських поселенців у Польщі, серед яких  єврейський дипломат із Кордоби Ібрагім ібн Якуб, відомий своїми нотатками про подорожі Європою. Звідусіль – зі стін, стелі, ущелин і навіть підлоги - на відвідувача обрушується величезний потік інформації. Велика кількість різноманітних гаджетів, рухливих об’єктів, текстів і звуків, що наповнюють музейний простір, дає можливість відвідувачу самостійно знаходити інформацію і робити висновки. Головний задум авторів музею ПОЛІН полягав в тому, щоб уникнути авторської мови, а розповідь про єврейське життя будувати лише зі слів  безпосередніх учасників історичного процесу. Тому на стінах, на екранах, в текстах-описах, що супроводжують експонати,– скрізь! – подані цитати з найрізноманітніших джерел. При чому подаються вони кількома мовами: польською, англійською  і, зазвичай, мовою оригіналу.
     Поряд з грамотами про привілеї, які видавали єврейським громадам польські королі, що свідчило про тогочасну толерантність та віротерпимість, розміщена і пасквільна антисемітська  брошурка. Але і в  цьому кричущому випадку автори музею не втручаються з роз’ясненнями, оскільки довіряють почуттям своїх відвідувачів. Адже головною зброєю проти юдофобських поглядів слугує не контрпропаганда, а те відчуття казкової чарівності, яким був пронизаний світ польського єврейства у середі віки, і яке обов’язково відчувають відвідувачі даної експозиції. 

Інтерактивні екрани дозволяють відвідувачу самостійно знайомитись з експозиціями, шукати необхідну інформацію, дізнаватись саме  про те, що його особисто зацікавило.




На імітованих середньовічних друкарських верстатах можна самостійно надрукувати книжну сторінку 

Закріплення і перевірку знань можна провести у формі електронного тестування.

    Наступна галерея «Єврейський рай» розповідає про організацію єврейської громади, її участь в економічному житті країни. Центральне місце в галереї відведено інтерактивній моделі Кракова. Також розповідається про розвиток єврейського книгодрукування у Кракові та Любліні. Особливо цікаво в цій залі дітям. Адже тут вони мають можливість самостійно надрукувати  старовинним способом   книжну сторінку чи викарбувати віртуальну монету з власним ім’ям, пройти комп’ютерне тестування на знання єврейських традицій чи літературних творів. Екскурсанти дізнаються, що релігійна терпимість у XV—XVI століттях перетворює Польщу на рай для євреїв. Але цей золотий час був перерваний Хмельниччиною, на що  вказує  символічне полум’я, яким охоплений вхід у сусідню залу.
    Для відвідувачів з України, які найчастіше звикли до трактування україно-польської війни середини XVIІ століття, як національно-визвольної, які звикли пишатися перемогами під Корсунем, Пилявцями і Жовтими Водами, і які ніколи не чули про єврейські погроми, що прокотилися теренами України та Східної Польщі в той період, ця зала стає своєрідним одкровенням. Те, що  період Хмельниччини є трагічним і для польського народу, нагадують темно-червоні та чорні тони, якими оформлена експозиція. Можливо, хтось із відвідувачів саме в цій залі вперше замислиться, чим обертаються подібні криваві сутички для усіх народів, що живуть пліч-о-пліч на одній землі. Я ж вкотре замислилась про те, як одні й ті ж самі події інтерпретуються у різних моделях пам’яті.
В залі, присяченій періоду  Хмельниччини.
   В галереї «Містечко» («Штетл») розповідається про життя євреїв у  XVII—XVIIІ ст. на прикладі прикордонної  Жовкви. Центральним елементом експозиції є реконструкція даху Гвоздецької синагоги з України, яку знищили нацисти в роки війни.  В галереї також відтворені інтер’єри єврейського дому та  ринкової площі.
Ринкова площа невеличкого містечка

Елемент інтер'єру єврейського дому

Реконструйовані стеля та біма Гвоздецької синагоги, зруйнованої нацистами в роки Другої світової війни.

Реконструкція стелі Гвоздецької синагоги

   Галерея «Нові виклики сучасності» розповідає про долю польської єврейської громади, розділеної , як і Польська держава, між Австрією, Пруссією та  Росією, та на прикладі історії життя Ізраїля Калмановича Познаньского - про роль єврейських підприємців у польській індустріальній революції. В цей період змінюються традиційні сфери єврейського життя, з’являються нові соціально-політичні та релігійні течії, кожній з яких представлена окрема кімната в експозиції. Також в цей час відбувається новий сплеск антисемітизму, з яким стикнулися  польські євреї.

Галерея " Нові виклики сучасності" розпочинається із зали, у якій на вільний  трон польского короля дивляться потрети трьох монархів - Австрії, Прусії та Росії, які брали участь у розділах Речі Посполитої 
Вільний трон польского короля 
Зала, присвячена появі нових релегійних течій в іудаїзмі
    Але життя смугасте. Наступна галерея «На єврейській вулиці» розповідає про період міжвоєнної Польщі, який вважають другим золотим віком для євреїв, що тут проживали. Відвідувачі опиняються на справжній єврейській вулиці великого міста і можуть завітати у середину кожного будинку - посидіти у кафе, дізнатися більше про єврейську пресу чи кінематограф, обрати платівку з улюбленою мелодією та по намальованим на підлозі слідам навчитися танцювати танго.
На єврейській вулиці

"Обирайте мелодію і танцюйте танго!"-запрошує відвідувачів зала, присвячена розвитку єврейського музичного мистецтва у міжвоєнній Польщі


 Яскраві, світлі і просторі попередні зали змінюються на складну і жахливу геометрію галереї, присвяченої темі Голокосту. Гострі кути, стиснутий простір, зигзагоподібний маршрут викликають відчуття загнаності і безвиході, у якій опинились жителі Варшавського гетто. Особисто мені зали цієї експозиції за своїм просторовим і композиційним рішенням дуже нагадували «Музей Катастрофи» в Яд Вашем. Стосовно змісту експозиції, то автори музею ПОЛІН залишалися вірними концепції невтручання. Про життя в гетто відвідувачі дізнаються від безпосередніх його очевидців – зі сторінок  щоденників Адама Чернякова чи хронік Еммануеля  Рінгельблюма. Цитати щоденників  з архіву «Онег Шабат» разом із документальними світлинами  розміщуються на грубих бетонних стінах  тісних і темних кімнат,і це поєднання покликане  розкрити  страшні сторінки поневірянь та відчаю, тісноти та жаху, яким супроводжувалося життя євреїв у гетто.
    

     Сходи з назвами вулиць, з яких депортують єврейське  населення, ведуть до Umschlagplatz. Люди, які йдуть цим маршрутом, поки не здогадуються, куди вони дістануться. А чекають їх табори смерті. Наступна частина галереї розповідає про учасників Ванзейської конференції та етапи «остаточного вирішення єврейського питання». Завершує експозицію мертвий ліс з вказівником «PONARY 1941-1944»  (ліс під Вільнюсом, де нацистами та  місцевими колаборантами були розстріляні вільнюські євреї, військовополонені Червоної  армії та учасники литовського Руху Опору). Мертві дерева символізують кінець життя більшості європейського єврейства.
Геометрія гострих кутів в експозиції, присвяченій темі Голокосту.


Мертвий ліс " Понари"

    Про долю тої невеликої кількості польських євреїв, якій вдалося дивом пережити Голокост, розповідає остання галерея « Повоєнні роки».  Антисемітські кампанії, які проводять уряди СРСР та комуністичної Польщі, змушують євреїв до еміграції. В комуністичну епоху єврейська тема зникає з громадського дискурсу, суспільство забуває про історичну спадщину польських євреїв. І лише 1989 р. стає роком повернення: із завершенням комуністичного панування з’являється  можливість відродження невеличкої польської єврейської громади і відродження пам’яті про багатокультурну Польщу минулих століть.




    Виходячи з музею відвідувач розуміє, що  історія Польщі не може бути повною  без історії євреїв, і що забувати про минуле не можна, але  відчуває, що і повсякчас пам’ятати про одну з найжахливіших трагедій людства - Голокост - просто неможливо, настільки болючі ( навіть фізично!) ці спогади. Полякам вдалося знайти золоту середину в цій дилемі. Якщо ви завітаєте в Музей історії польських євреїв, в передостанні його галереї, то болісна пам'ять з силою, рівною цунамі, обвалиться на вашу бідну голову. Але якщо ви гуляєте вулицями по території колишнього гетто і не дуже озираєтесь по сторонах, то будівля  ПОЛІН, органічно вписана в ландшафт, не викличе у вас ніяких болісних асоціацій.
Вид на ПОЛІН 

     І все ж, на відміну від колишнього львівського гетто, вулицями якого нас проводила  Ольга Педан –Слєпухіна, постійно спиняючись для розповіді про важливі історичні об’єкти, бо без пояснень гіда довідатися про їх історію не здається можливим (не існує ні вказівників, ні табличок з описами, ні якихось інших згадок), мандруючи вулицями колишнього гетто у Варшаві, ви повсякчас будете натикатися на різні позначки, якими маркована територія. Здебільшого це каміння з пояснювальними надписами (камінь в єврейській традиції символізує пам'ять), а також  кордони гетто, позначені на тротуарах, меморіал на місці, де загинули Мордехай Анілевич з товаришами, і символічний «вагон»-меморіал Umschlagplatz- місце, на якому збирали варшавських євреїв для депортації в Треблінку.
Маркування кордонів Варшавського гетто на тротуарах міста  - один із способів комеморації

Пам'ятний знак , який встановлено на одному з кордонів колишнього Варшавського гетто. 

Меморіал "Umschlagplatz" (буквально: перевалочний пункт — так називався майданчик  біля однієї з залізничних гілок, куди у 1942-1943 рр. зганяли євреїв Варшавського гетто для відправки ешелонами до Треблінки)

Камінь, встановлений в знак пам'яті про загиблих героїв-повстанців Мордехая Анілевича та його товаришів.
    Але мало позначити місце чи встановити пам’ятник. Важливо, щоб до нього була приєднана і якась інформаційна складова. Не усі можуть самостійно розтлумачити символіку, яка втілена у меморіалі Umschlagplatz, і не усім непосвяченим зрозуміло, ЩО і ЧОМУ встановлено саме тут. У цьому випадку як раз інформаційну і виховну функції покликаний виконувати музей ПОЛІН. Він є тим середовищем,яке поєднує сучасні технології та образи минулого через комеморативні практики публічної презентації.

     Багатовимірність експозицій Музею історії польських євреїв дає можливість проводити в ньому як загальні оглядові екскурсії, так і  заняття з окремих тем. Польські вчителі зі школярами проводять тут уроки історії. Вони приходять до музею і обирають той майстер-клас, який  вписується у шкільну програму.  На базі музею діє освітній центр, у якому  проводять семінари та заняття для викладачів і студентів, дітей різного віку, вивчають єврейську культуру, розробляють  навчальні  програми і проекти. 

  Важливими темами  діяльності освітнього центру є також толерантність, відкритість та різноманітність. Оскільки, в зв’язку з кризою міграційної політики у Європі, у суспільстві зростає страх перед чужинцями, посилюється нетерпимість та ксенофобія, то антидискримінаційні заняття, що проводяться центром, на сьогодні дуже актуальні. Ресурси музею ПОЛІН дають можливість показати переваги того величезного багатства, яким володіла Польща, будучи багатокультурною і поліконфесійною країною протягом попередніх століть.

    Логічним продовженням освітньої діяльності  музею  у мережі Інтернет є портал « Віртуальний штетл» [ Режим доступу: http://www.sztetl.org.pl/ru/cms/-15/ ], створений  за ініціативою співробітника ПОЛІН Альберта Станковського ще у 2008 році.
Альберт Станковський проводить заняття в освітньому центрі ПОЛІН


( фото взято з сайту http://www.sztetl.org.pl/pl/cms/aktualnosci/5351,nauczyciele-z-ukrainy-zachwyceni-muzeum-polin/ )

Наша група у ПОЛІН ( фото взято з сайту http://www.sztetl.org.pl/pl/cms/aktualnosci/5351,nauczyciele-z-ukrainy-zachwyceni-muzeum-polin/ )

    Після Варшави семінар продовжився у Любліні. Пані Агата Радковська провела нас єврейськими місцями Любліна, потім залами «Брами Гродської», які теж слугують своєрідним музеєм люблінської єврейської історії. Діяльність  культурно-освітньої установи « Брама Гродська –Театр NN»  слугує прекрасним прикладом того, як потрібно зберігати пам’ять, і демонструє, яку важливу роль відіграють у сучасному, стрімкому і мінливому світі так звані «інститути пам’яті». Завдяки системній діяльності по організації тематичних експозицій, театральних вистав, участі в реалізації  програми  ЄС «Нацистські концтабори в історичній пам'яті» та  іншим комемораціям осередку « Брама Гродська - Театр NN » в сучасному Любліні відбувається процес формування колективної пам’яті про єврейське минуле міста.
Агата Радковська, співробітниця  осередку " Брама Гродська -Театр NN", проводить екскурсію
 єврейськими місцями Любліна 


Ліхтар на теренах колишнього Люблінського гетто горить цілодобово в память про євреїв, життя яких в роки Голокосту згасло передчасно .

В будівлі "Брами Гродської"

Скриньки на стінах містять текстову та звукову інформацію - спогади очевидців, які пережили Голокост в Любліні

Архів, створений  співробітниками " Брами Гродської" з інформацією про жителів гетто

Макет Любліна в " Брамі Гродській"

     В роботі працівників осередку  простежується  системний підхід до вивчення теми Голокосту в Любліні. Співробітниками «Брами» створена величезна картотека. На кожен будинок  з вулиць колишнього люблінського гетто заведені папки, у яких зберігаються фото та відомості про людей, які там проживали. Це 43 тисячі! Одні папки пухкі через велику кількість паперів( фотографій, листів, довідок тощо), в інших – кілька рядків з іменами та прізвищами  або лише фото без імені і прізвища. Можливо, і швидше всього, так і не вдасться встановити повний список тих, хто населяв люблінське гетто, але пошукова робота триває.

     Багато років поспіль «Брама Гродська» активно співпрацює з іншими меморіально-освітніми установами - « Майданек», « Собібор», « Белжець». Наша група відвідала ці меморіали. Першим у списку  був Майданек. Саме в цьому концтаборі у  1944 році був відкритий перший у світі  музей Голокосту.

     На тлі живої і соковитої зелені різким контрастом виступає мертва темрява дерев’яних бараків . Здається, час застиг у просторі. Неначе нічого з часів Другої світової тут і не змінилося. Але за словами працівника музею Кшиштофа Банаха, територія справжнього концтабору була значно більшою, збережена лише частина табірних будівель, а сам меморіал «Майданек» сьогодні переживає перехід від великих цифр знеособленої, масової пам’яті до деталізації і персоналізації. Саме таку філософію сповідує  і Яд Вашем:  розмову про Голокост треба починати з окремої людини, повернувши їй ім’я та гідність, яких намагалися позбавити її кати.

    В комуністичні часи головний наголос в меморіалі  робився на масовості жертв. З різних боків колишнього табору смерті височіють величезні «Пам’ятник боротьби та мучеництва» і « Мавзолей» з попелом загиблих в’язнів. Їх монументальність покликана  підкреслити велику кількість знищених тут людей. Жахливе враження на відвідувачів справляють барак з сотнями тисяч пар взуття в’язнів Майданеку, печі крематорію…

    Але музей-меморіал, статут якого забороняє «індивідуальне» увічнення пам’яті будь-кого з в’язнів, сьогодні іде шляхом реформування, звертаючись до персоналізованих історій. На скляних і металево-пластикових стендах, що розміщуються в бараках, кількома мовами подаються цитати з документів та спогади очевидців. В пам'ять про українського в’язня Майданеку-
отця Омеляна Ковча- біля входу в освітній центр, що діє при музеї-меморіалі, за сприяння Львівської архієпархії УГКЦ у 2009 році було встановлено камінь з бронзовою табличкою, на якій викарбовано його слова : «Тут я бачу Бога — Бога, який є однаковий для всіх нас, незалежно від наших релігійних відмінностей».
Вхід до музею-меморіалу " Майданек"(м. Люблін)

Конференц-зала в освітньому центрі  музею-меморіалу " Майданек"

На теренах  Майданеку

Експозиція в одному з бараків Майданеку

Світлини з повоєнним та сучасним видами Майданеку


Приміщення лазні в Майданеку

Один з бараків

Барак з контейнерами взуття, що залишилося від в'язнів Майданеку

Вид на крематорій та "Мавзолей"

Перехід між табірними зонами


Нари в бараках Майданеку.
( Через спеку і задуху дихати в цих бараках неможливо, а взимку вони промерзали наскрізь)

Печі в одному з крематоріїв Майданеку

Маволей з попілом загиблих у Майданеку

Камінь з табличкою, встановлений в пам'ять про отця Омеляна Ковча.

Освітній центр при музеї-меморіалі " Майданек"

   В стадії реформування ми застали і меморіал « Собібор». Будівля старого музею демонтована, новий поки не звели, історична інформація  розміщена на стендах вздовж дороги, що веде від залізничної платформи, на яку прибували в’язні, до місця, де покояться їхні останки. Дивовижна природа і мертва тиша…Нацисти знищили усі будівлі табору «Собібор», аби приховати сліди своїх злочинів. Та все таємне стає явним. Меморіал у Собіборі яскравий доказ тому.

Платформа в Собіборі

Дорога від платформи- до місця знищення і поховання в'язнів "Собібору". 

Стенд, присвячений повстанню в Собіборі, яке очолив  Олександр Печерський.

" Дорога  в небо" - шлях, яким в'язні " Собібору" йшли до газових камер. Вздовж нього встановлені камінці з іменами людей, які тут загинули. Деякі камінці мають таблички з надписом " Для невідомих", оскільки не усі імена з'ясовано.
Меморіал у " Собіборі"

Одна з  табличок на каменях вздовж " Дороги в небо"

   Винищувальний табір «Белжець», як і « Собібор», нацисти встигли знищити. Частину території засадили деревами, а на іншій влаштували сільськогосподарську ферму. Але жахлива правда про те, що відбувалося в цьому таборі у 1942-1943 рр., стала відома громадськості, хоча з понад чотирьохсот тисяч в’язнів «Белжецю» врятуватися вдалося лише двом. Тривалий час територія колишнього концтабору  використовувалася місцевим лісництвом. Лише у 1963 році,  в пам'ять про сотні тисяч загиблих  у «Белжеці»  людей, був встановлений невиразний кубообразний монумент. Згодом до нього додалися скульптури двох людей, немов повсталих з попелу. Та через відсутність інформаційних табло чи якоїсь експозиції, що розповідала б про страшну трагедію цього місця, відвідувачі у Белжеці були рідкістю. Ситуація змінилася після 1989 року. Розпочалися дослідження, була розроблена концепція меморіалу, який відкрився у 2004 році. Його першим директором  став  Роберт Кувалек. Будівництво меморіалу відбулося за кошти єврейської громади Сполучених Штатів та уряду Польщі.
В музеї-меморіалі " Белжець".
Світлини з видами: Белжець одразу після війни, в 1960-ті роки та сучасний меморіал.
Так виглядав меморіал в Белжецю у 1960- ті роки

Вигляд сучасного меморіалу " Белжець " з висоти( залізнична колія, вхідна брама, символічні платформа і "вагон", Мертве Поле, розілене навпіл дорогою, яка веде до охелю)

    Після Майданеку з його жахливим натуралізмом здавалося, що  меморіали на місцях знищених таборів смерті вже не зможуть  викликати  сильні емоції. Але ми помилялися, символізм Белжецю крає душу набагато більше. Тут кожна дрібниця наділена глибоким символічним значенням, яке підсилює відчуття трагедії. При вході до меморіалу  зустрічається надпис із залізних літер. Іржаві потьоки,що стікають з них на бетонні стіни, якими обгороджена територія колишнього табору, нагадують криваві сльози загиблих. 
Вхідна брама до меморіалу " Белжець"

" Криваві сльози"

На внутрішній стороні меморіальної огорожі трьома мовами (івритом, польською та англійською) цитується уривок з вірша  Дана Пагіса  «У запечатаному вагоні». Він звучить як голоси людей,які вже ніколи не розкажуть нам, який злочин проти них вчинили.
Написано в запечатаному вагоні олівцем:
Тут, в цьому транспорті,
Я Єва
З сином Авелем.
Якщо побачите мого старшого
Каїна, сина Адама,
Передайте йому, що мама ...
Незакінчена фраза  ніби підкреслює, що життя матері і її сина, і всіх пасажирів цього вагона, обірвалося передчасно. Автор звертається до біблейського сюжету про вбивство Авеля Каїном, змушуючи читачів замислитися: як сталося, що  людина вбила людину?
Стіна з цитатою вірша Дана Пагіса

     Навпроти стіни з цитатою вірша Дана Пагіса складений символічний «вагон»: аутентичні рейки, по яким до Белжецю приходили поїзди з приреченими, нагромаджені таким чином, що довжиною і висотою окреслюють  форму залізничного вагону, а прошарком  між рейками слугує символічний попіл від тіл, що спалювались. Цей «вагон» і  бетонні плити вздовж огорожі створюють уявну платформу - місце, з якого починався табір смерті « Белжець».
Символічний " вагон" складено з аутентичних рейок, по яким поїзди привозили людей на вбивство у табір
" Белжець"

  За задумом авторів меморіалу територія поховань( це близько 4 га) покрита відпрацьованим шлаком. Він  символізує спалених людей і створює жахливий вигляд поля, яке вже ніколи не дасть ниву. Асоціації накладаються одна на одну , але вони не є взаємовиключними. Хтось із відвідувачів бачить мертву землю, комусь чується крик каміння, комусь здається, що це свіжа могила, яка дихає…В будь-якому разі символізм вражає настільки, що, здається, на мить втрачаєш здатність взагалі щось відчувати і про щось думати.

Мертве Поле



   
   Місце переходу від «платформи» на Поле Смерті виділено площиною, вкритою залізом. Поверх нього  за допомогою залізничних коліс витиснуті колії, лінії яких утворюють Зірку Давида, вказуючи на національність  загиблих у цьому таборі. Але треба сказати, що євреї у «Белжецю» були хоч і самою численною, але не єдиною групою жертв нацистської політики. В цьому концтаборі знищені також  близько 1500 поляків за те,що переховували євреїв, та 2000 ромів .



    Мертве  Поле розділене на дві частини проходом. По периметру ці частини обгороджені бетонними бордюрами, з яких стирчить понівечена арматура. Складається враження, що це залишки залізобетонних конструкцій, зруйнованих внаслідок вибуху - натяк на війну та її руйнівний вплив. Можливо, автори меморіалу хотіли таким чином зобразити символічні тіла людей, які корчились в муках, потрапляючи до газових камер.

    Входячи в прохід між двома частинами Мертвого Поля відвідувачі не бачать нічого, крім глухого кута попереду, шлях до якого пролягає все нижче і нижче, а дорога вимощена камінням, привезеним з міст, сіл та містечок, у яких проживали депортовані до «Белжецю». Крокуючи нею, мимоволі замислюєшся: до якої межі може дійти приниження людини людиною? Адже те, що сталося  в «Белжецю» та інших таборах смерті, відбулося з волі людини!

    Завершуючись  прохід впирається в глуху високу  стіну  і розширюється в сторони, утворюючи, таким чином, своєрідний охель ( в хасидській традиції це молитовний павільйон -  каплиця). На його  стінах написані 120 найпоширеніших єврейських імен чоловіків і жінок. Оскільки ніде не знайдено точні списки загиблих у концтаборі «Белжець» , то важливо, щоб збереглися хоча б їх імена. Подібна ідея втілена і в меморіалі Umschlagplatz. Там також на стінах символічного «вагону» висічені за алфавітним порядком усі єврейські імена.

У символічному охелі...

120 найпоширеніших єврейських імен висічено на стінах символічного охелю



   Щоб вийти з глибокої ущелини, яка,  не лише символізує охель, а й вказує на глибину  падіння людської моралі в роки Другої світової війни, необхідно піднятися сходами наверх та по периметру обійти кордони Мертвого Поля. Йдучи  по периметру  поля, відвідувачі меморіалу повсякчас зустрічають назви міст і сіл, єврейське населення яких підлягало депортації до «Белжецю». Крім польських географічних назв, там є чимало українських, зокрема і Рави-Руської, меморіал в якій ми також відвідали, коли повернулися до України. 
По периметру Мервого Поля залізними літерами написані назви міст, містечок і сіл, населення яких депортовано до Белжецю



Порівнюючи те, що ми бачили до того у Польщі, стало соромно за нашу державу. Територія ще зовсім нового меморіалу в Раві–Руській (зведеного, до речі, за кошти німецького фонду «Пам'ять, відповідальність та майбутнє») заросла бур’янами в людський зріст. Очевидно, що це місце відвідується, про що свідчать численні лампади . Але ж чому місцева громада так байдужа до того, як виглядає це місце пам'яті?
Меморіал у Раві- Руські













 Невже адміністрація Рави-Руської  не може дати доручення  комунальним службам слідкувати за порядком на території меморіалу?Чому подібні меморіали відкриваються в Україні лише за ініціативи приватних осіб чи неурядових організацій? Можливо тому, що в Україні і досі домінує сприйняття Голокосту як трагедії, яка хоч і сталася на нашій землі, але так і залишається для нас «чужою», бо в нас є «свій» Голодомор та інші  біди? Порівнюючи польський досвід з українським стає очевидним, яку важливу роль у формуванні колективної пам’яті відіграє державна політика.

  Науково-освітні заходи, які проводить Український центр вивчення історії Голокосту разом із Яд Вашем, осередком « Брама Гродська- Театр NN» та іншими партнерами, дуже важливі і необхідні, бо завдяки їм українські учасники отримують безцінні знання та досвід. Коли ми вирушали на семінар ім. Роберта Кувалека, то десь на підсвідомому рівні виникали побоювання про можливі прояви негативного ставлення поляків до нас, українців, у зв’язку з нещодавньою постановою польського Сенату, згідно якої Волинську трагедію визнано геноцидом. Але перебуваючи у Польщі ні з чим подібним ми не стикнулися. Коли 23 серпня, в День Державного Прапора України, наша група фотографувалася з українськими знаменами в самому центрі Варшави, її жителі нам доброзичливо посміхалися.  А коли наступного дня, під час святкової вечері у ресторані, наша група заспівала Гімн України з нагоди  Дня Незалежності, то поляки, що вечеряли у сусідній залі, не лише почали аплодувати, а й на знак поваги до нашого державного свята заспівали для нас  ( невідому мені , але знану ними!!!) українську народну пісню. 
   Доброзичливість, повага і бажання співпрацювати – ось які посили отримували ми від поляків. І це теж досвід – неформальне спілкування людей з різних держав. І це те, що впливає на наше добре  ставлення один до одного, незважаючи на всі ті речі, що часом роблять політики.
День Українського Прапору -наша група у Варшаві
(фото взято з сайту https://www.facebook.com/uhcenter/photos/pcb.1157976427594998/1157972344262073/?type=3&theater)

    Нам є чому повчитися у польських сусідів! Синагога у Влодаві, у якій ми також побували,  слугує етнографічним музеєм польсько-білорусько-українського прикордоння з його єврейською складовою . 
"Велика синагога у Влодаві" - стенд зі старими світлинами


Велика синагога у Влодаві - пам'ятка іудейської сакральної архітектури 18 ст.

Синагогальний ковчег.

Культові ритуальні предмети - експонати музею






Фото, зроблене в приміщенні Великої синагоги  напередодні Другої світової війни

Одна з експозицій музею-синагоги розміщена на горі, в приміщенні колишнього хедера,
 називається вона " В кімнаті меламеда" 

Ще одне приміщення синагоги у Влодаві перетворено на конференц-залу, а верхні поверхи -на музейні зали.


З 1983 року в приміщенні синагоги облаштовано Музей Ленчицько-Володавського заозер'я, присвячений історії польских та володавських євреїв


Етнографічна експозиція розповідає про польско-єврейсько-українсько-білоруське переплетіння культур в цьому куточку Польщі.







Щороку Влодава збирає гостей з різних країн на фестиваль трьох культур, під час якого виступають музичні колективи з Польщі, України та Білорусі. Тут знаходять порозуміння католики, православні та іудеї. І здається, що  саме тут втілюється в життя заповіт отця Омеляна Ковча, в якому він закликав не робити різниці між людьми різних національностей — між поляками, українцями  чи євреями: «Тут я бачу Бога — Бога, який є  однаковий для всіх нас, незалежно від наших релігійних відмінностей».

Памятник біля Влодавської синагоги :
православний священник, ксендз та рабин подають нам приклад взаємоповаги та взаємопорозуміння.